клалося йому, невиразна турбота, що навіювала йому сестра, і, над усе те, думка, що міс Невіль має приїхати до його будинку, що здавався йому тепер таким малим, бідним і так мало відповідним для призвичаєної до розкошів особи, зневага, що зародиться, може бути, в ній, — всі ці думки творили хаос в його голові й нагонили на нього глибоку безпорадність.
Він сів вечеряти у великий фотель з вичорненого дуба, де його батько був головував на родинних обідах, і посміхнувся, побачивши, що Коломба не наважується сідати до столу разом з ним. А втім він був дуже їй вдячний за мовчанку, що вона зберегала під час вечері, й за те, що після вона швидко пішла, бо він почував себе надто схвильованим, щоб опиратися наступові, що вона його, певна річ, готувала; але Коломба жаліла його й хотіла дати йому часу поміркувати самому. Схиливши голову на руку, він довго нерухомо сидів, викликаючи в пам'яті останні два тижні свого життя. Він жахаючись почував, що кожен ніби чогось чекає з його боку проти Баррічіні. Він уже постерігав, що думка П'єтранері починає бути для нього громадською думкою. Він мусить помститись, щоб не вславитися боягузом. Але над ким помститись? Він не міг уважати Баррічіні за винних до злочину. Вони справді вороги його родини, але треба диких забобонів його земляків, щоб привинювати їм убивство. Часом він споглядав на талісман міс Невіль і тихенько проказував його девіз: «Життя єсть боротьба!» Кінець-кінцем він твердо сказав: «Я вийду з неї переможцем!» З цією доброю думкою він підвівся і, взявши лямпу, хотів схо́дити до своєї кімнати, коли це раптом постукано в двері. Час був невідповідний, щоб приймати візиту. Відразу-ж з'явилася Коломба в супроводі жінки, що в них служила.
«Це нічого», сказала вона, поспішаючи до дверей.
59
