маджується отак день-у-день. Це зветься купа, мукіо[1] тої людини.
Коломба спинилась коло цієї купи листу й, зломивши гілку, кинула її на піраміду.
«Орсо», сказала вона, «оце тут помер наш батько. Помолімось за його душу, брате!»
І вона стала навколішки. Орсо зразу-ж зробив так само. В цю хвилю поволі задзвонив дзвін на селі, бо минулої ночи хтось був помер. Орсо щиро заплакав.
Через кілька хвилин Коломба підвелася; її очі були сухі, але обличчя схвильоване. Вона хапливо перехрестилася великим пальцем, як роблять звичайно її земляки, коли складають яку врочисту присягу; потім, тягнучи за собою брата, вона пішла назад до села. Мовчки вернулись вони додому. Орсо пішов до себе в кімнату. Через мить туди прийшла й Коломба; вона принесла невеличку шкатулу й поставила її на стіл. Розчинивши її, вона витягла з неї сорочку, вкриту широкими плямами крови.
«Ось сорочка твого батька, Орсо».
І кинула її йому на коліна.
«Ось куля, що його вбила».
І поклала на сорочку дві почорнілі кулі.
«Орсо, брате мій!» гукнула вона, кидаючись йому в обійми й міцно його стискаючи, «Орсо, ти помстишся за нього!»
Вона якось шалено обняла його, поцілувала кулі та сорочку і вийшла з кімнати, лишаючи свого брата мов скам'янілого на стільці.
Орсо сидів якийсь час непорушно, не сміючи відсунути від себе ці страшні реліквії. Нарешті, зробивши зусилля, він поклав їх назад у шкатулу, потім побіг у дру-
- ↑ Могила.
66
