гий кінець хати і кинувся там на ліжко, повернувшись головою до стінки й зарившись у подушку, ніби хотів сховатися від привида. Останні сестрині слова все лунали йому в ухах, і йому здавалось, що він чув фатальне, невблаганне пророцтво, що жадало від нього крови, і крови безневинної. Не можна й змалювати почування нещасного молодика, такі невиразні й поплутані, як у божевільного. Довго він так лежав, не сміючи повернути голову. Аж нарешті він підвівся, зачинив шкатулу і прожогом вийшов із хати та подався полем, ідучи просто перед себе, не тямлючи куди й чого.
Помалу свіже повітря збадьорило його: він заспокоївся і ясніше зміг оглянути своє становище та способи йому зарадити. Він не думав на Баррічіні за вбивство, це річ певна; але він обвинувачував їх, що вони підробили лист бандита Аґостіні, а цей лист, — принаймні, він так гадав, — і спричинився до смерти його батька. Переслідувати їх, як фальшівників — він почував, що це неможливо. Часом забобони й інстинки батьківщини раптом займалися в ньому, нашіптуючи про легку помсту десь на звороті стежки, але він із жахом гнав їх від себе, згадуючи своїх полкових товаришів, паризькі салони, а найбільше міс Невіль. Потім він думав про сестрині докори, і все, що лишилося корсиканського в його вдачі, підтримувало ці докори, робило їх ще дошкульнішими. Одинока надія, що йому лишилась у цьому змаганні між свідомістю та забобонами, це почати з будь-якого приводу суперечку з одним із адвокатових синів і битися з ним на дуелі. Забити його кулею чи ударом шпаги — на цьому погоджувалися його корсиканські й французькі думки. Добравши способу і обмірковуючи можливості його здійснити, він відчув уже полегшення від гнітючої ваги, коли й инші, ніжніші думки допомогли йому ще більше втишити своє гарячкове хви-
67
