«А твій дядько бандит?»
«До ваших послуг, пане Орс' Антон'».
«Якщо жандарми тебе стрінуть, вони спитають, куди ти йдеш…»
«Я скажу їм», не вагаючись відповіла дитина, «що несу їсти лукійцям[1], що рубають чагарі».
«А коли ти натрапиш на голодного мисливця, що захоче пообідати твоїм коштом і забере в тебе харчі?..»
«Не посміє. Я скажу, що це моєму дядькові».
«Справді, ніхто не дозволить собі забрати його обід… А твій дядько тебе дуже любить?»
«А звісно, Орс' Антон'». Відколи тато помер, він піклується про родину, про матір, про мене й мою малу сестру. Коли мама ще не були хворі, він казав багачам, щоб давали їй роботу. Мер дає мені сукню що-року, кюре вчить мене катехизиса й читати, після того, як дядько з ними побалакав. А найдобріша до нас це ваша сестра».
В цю мить на стежці з'явився собака. Дівчинка, заклавши в рот два пальці, різко свиснула; собака зразу підбіг до неї і почав лащитись, потім зненацька кинувся в чагарі. Незабаром двоє обідраних, але добре взброєних чоловіків вигулькнули з-за кущів за кілька кроків від Орсо. Можна було подумати, що вони плазували сюди, як вужі, серед чагарника та міртів, що вкривали грунт.
«О, Орс' Антон', у добрий час», сказав старший із чоловіків. «Та ви не пізнаєте мене?»
«Ні», сказав Орсо, пильно дивлячись на нього.
«Дуже чудно, що борода й гостра шапка так змінюють вам людину! Ану, лейтенанте, подивіться добре! Хіба ви
69
