забули давніх знайомих із-під Ватерлоо? Хіба не пригадуєте собі вже Брандо Савелі, що вистріляв не один набій коло вас того нещасного дня».
«Що? Це ти?» сказав Орсо. «Ти-ж дезертував 1816 року!»
«Я-ж кажу, що так, пане лейтенанте. Звісно, служба обридає, потім мені тут треба було поквитуватися. Ха, ха! Кілі, ти геройська дівчина. Давай нам їсти швиденько. Ви й не уявляєте, лейтенанте, який апетит маєш у чагарях. Хто прислав нам це, панна Коломба чи мер?»
«Ні, дядьку, це мірошниця дала мені для вас, ще й ковдру мамі».
«Що-ж вона хоче від мене?»
«Вона каже, що Лукійці, яких вона найняла розчистити чагарі, тепер правлять з неї тридцять п'ять су й каштанів, бо по низинах П'єтранері пропасниця».
«Ледачі!.. Я подивлюся. Лейтенант, чи не хочете з нами пообідати по простому? Ми-ж і гіршої страви в купі куштували за часів нашого бідолашного земляка, що тепер ліквідований».[1]
«Дуже дякую. Я сам теж ліквідований».
«Так, чув; але закладаюсь, що ви не дуже з цього засмучені. Вам-же треба поквитуватись. Сідаймо, пан-отче, до столу», сказав бандит своєму товаришеві. «Пане Орсо, знайомтесь із пан-отцем, тоб-то я не знаю докладно, чи він піп, але він учений».
«Бідний студент теології, пане», сказав другий бандит, «якому не дали йти за своїм покликанням. Хто зна? Я може був-би папою, Брандолаччо».
«Яка-ж причина позбавила церкву ваших здібностів?» спитався Орсо.
«Дрібничка, поквитування, як каже мій друг Брандолаччо, сестра, що тут дуріла, поки я гриз безглузді
- ↑ Мова про Наполеона.
70
