«Якщо я говорю по-французьки, то це, бачите, maxima debetur pueris reverentia[1]. Ми з Брандолаччо хочемо, щоб із малої вийшла порядна дівчина».
«Коли вийде їй п'ятнадцять років», сказав Кілінин дядько, «я її заміж віддам. У мене вже єсть один на прикметі».
«Так ти сам свататимеш?» спитав Орсо.
«Певна річ. Чи ви думаєте, що коли я скажу якому з тутешніх багачів: «Мені, Брандо Савелі, дуже приємно було-б, щоб ваш син побрався з Мікеліною Савелі», — так думаєте, що треба буде вдруге казати?»
«Не порадив-би я йому», сказав другий бандит. «У товариша рука важенька».
«Якби я був шахрай», провадив Брандолаччо «мерзотник, фальшивник, то я-б тільки торбу свою розкрив, а червінці туди так і пливли-б».
«Так у твоїй торбі», сказав Орсо, «єсть щось, що притягає їх?»
«Там нічого немає, але я написав-би, як инші це роблять, багачеві: «Мені треба сто франків», і він мені їх пришле. Але я чесна людина, лейтенант».
«Знаєте, пане делла Реббіа», сказав бандит, що товариш називав його пан-отцем, «що в цій простацькій країні єсть, проте, кілька негідників, що використовують ту пошану, що справляють наші паспорти (він показав на рушницю), щоб виправляти векселі, і підробляють нашу руку?»
«Я це знаю», гірко сказав Орсо. «Але які векселі?»
«Тому півроку», провадив бандит, «я гуляв коло Орецца, аж підходить до мене якийсь гречкосій, здаля мені шапку здіймає та й каже: «О, пан-отче (мене всі так звуть), вибачайте, пождіть мені, я можу дати тільки п'ятдесят п'ять франків, але, щира правда, оце й усе, що я настягав».
- ↑ Дітям належить найбільша поштивість.
72
