Мене це вразило. «Що таке, мерзотнику, які п'ятдесят п'ять франків?» питаю його. «Та я кажу шістдесят п'ять», відповідає, «але всі сто, як ви правите, ніяк не можу». — «Що, гадюко, я правлю з тебе сто франків! Та я тебе не знаю». Тоді він подав мені листа, чи певніше брудний клапоть паперу, де йому казано покласти сто франків у призначене тут-же місце під загрозою, що Джоканто Кастріконі — це моє ім'я — спалить йому хату й постріляє його корів. І їм стало підлоти підробляти мій підпис! А найбільше мене те вразило, що листа написано жаргоном, із правописними помилками… щоб я писав з правописними помилками, я, що брав усі нагороди в університеті! На початок я дав тому селюкові такого ляща, що він аж скрутився. «А, так ти мене за злодія маєш, шахраю ти!» сказав я йому й добре стусонув його ногою, куди ви самі знаєте. Трохи заспокоївшись, я спитав: «Коли ти повинен нести гроші в призначене місце?» — «Оце сьогодні». — «Гаразд, неси їх». Це було коло сосни, місце було точно зазначене. Він несе гроші, закопує їх коло дерева і вертає до мене. Я засів неподалік. Я просидів там із тим чолов'ягою шість смертельно нудних годин. Пане делла Реббіа, я сидів-би там і три дні, якби треба було. Через шість годин з'являється один Бастаччо[1], гидкий лихвяр. Він нахиляється брати гроші, я стріляю, і так добре поцілив його, що він падаючи, стукнувся головою об монети, що викопував. «Тепер, гадюко», сказав я селянинові, «бери свої гроші та не смій більше думати на Джоканто Кастріконі всяку мерзоту». Бідолаха, тремтячи, зібрав свої шістдесят п'ять франків, навіть витерти їх не по-
73
