Сторінка:Проти червоних окупантів.djvu/112

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Ротмістрівкою. Однак і совітська піхота не дрімала та взяла нас під обстріл, коли ми втікали з хутора. Пор. Вогонь-Горбанюк чомусь зіскочив із коня, їдучи позаду, побіг у картоплиння й почав там чогось ніби шукати. Оглядаюсь, що далі буде. Ми хутко їдемо, а Вогонь залишається. Завертаю з собою кілька козаків і лечу до Вогня-Горбанюка. Питаю, чого він залишився. Не відповідає. Жадаю, щоб хутчій сідав на свого коня, якого ми зловили й до нього підвели. Сів, як німий, без слова й їде. Червоні знову нас побачили й пострілюють. Маю сильне підозріння, що Вогонь-Горбанюк думав лишитися. Питаю, чого він шукав, чи що ховав у картоплі. Кріса він раніш не мав. Дав я йому великий револьвер, коли вернувся із „вистави“. Не має, згубив десь. Ну, й начальник штабу!? Ще до того був в Охороні Головного Отамана, потім у якомусь міністерстві!? Ніби висока „шишка“, а трусливий, як заяць.

Підїхав я до от. Карого й кажу, що цей Вогонь хіба тому є „вогнем“, що носить велику руду, вогняну бороду і ходить у рудій, селянській свиті. Він хотів утікати, чи залишитись у большевиків. Я був переконаний, що він нам викине якусь штучку. Карий щось пізніше балакав із Вогнем-Горбанюком, але я цією розмовою не цікавився, лише на власну руку зорганізував над ним нагляд.