треба мати живу силу, бо (один в полі не вояк) кажуть, що не тоді собак годують, як на лови йдуть. Тому я почав на весні 1921 р. підготовчу роботу. Знав я, що новий повстанчий рух який буде мною викликаний, не матиме виглядів на позитивні наслідки, особливо для учасників повстання. З периферій ми України не створимо, окупантів не проженемо, але з другого боку ми не згинемо безславно, як барани, а зі зброєю в руках, по козацьки. Дамо криваво відчути зайдам, москалям, жидам і своїм песиголовцям, які злигались з комунарами, що ще не все завмерло. Правда, пропаде чимало наших, згине багато зовсім неповинних людей, але як ліс рубають — то тріски летять. Кожна нова жертва це цеглина в наш національний будинок, бо ніколи людська кров не ллється на марно! Може Захід — думалося — надішле нам скоріш свою інтервенцію, коли довідається про повставнчий рух. А коли ні, то своїми виступами вимусимо на комуністичних зверхниках бодай фікцію українства для України. Бачучи повстанчі загони, Москва не зможе відразу русифікувати край, викидати портрети Шевченка і заводити московські імперіяльні звичаї. Отже з Богом до діла! Почалась трудна муравлина праця. Я цілими тижнями буж в русі. Зокрема ночами вештався по цілому повіті. Зустрічаю тих, які ховаються від большевиків, говорю, переконую,
