проїхали далі. В містечку перебув я у знайомого священика, який раніш був у Брусленові. В нього перебув я добу, заховав в клуні револьвер і зі студентською виказкою подався далі на Схід. Десь біля 20, грудня дійшов додому, в село Гуту Літинську, але так, що мене мало хто бачив. Зустрів свою матір. Мама каже, що вже приїздили з Літина чекісти та завдавали їй питання, чи вона нічого не знає про мене. Попрощався я з мамою, знову озброївся в два револьвери, віднайшов давніше заховані ручні гранати та подався в район Брусленова. Тутечки в школі я також місця не загрів; інстинкт диктував бути обережним. Адже червоні в серпні розстріляли мого брата Федора лише тому, що мене не застали дома. В той час вони евакуувались із Літина, а тепер знову пригадали про мене. Я не той чоловік, щоб дався, як бичок, жидівсько-московським чекістам, щоб вони мене завели на ланцюгу до різні. Крім того молодшого брата, якого забили невинно лише за мене, (жидівський комісар, що виконував екзекуцію, казав: „це одна кров") — я не міг забути. З того часу огорнула мене одна жадоба: помсти і то помсти не до тих, що безпосередньо брали уділ в розстрілі і грабунку, а до цілої червоної зграї, яка окупувала Україну. Тому дні і ночі продумував над тим як себе забезпечити від загину і як дати окупантам з весною прочухана. В обох випадках
