своїй наївності Сєрдітов думав, що повстанці такі наївні чи дурні. А може козак Мандзюк охарактеризував так повстанців, що, при довірї моїм і шелелівців до нього, він дасть можливість самому шефові черезвичайки прислужитись перед своїм начальством і мати до того цікаві переживання? Мовляв, що ви, товариші, можете, — я, наприклад, був серед сотень „бандитів“ Шепеля, а потім Орла, удалось мені їх знищити, а вони, дурні, не полапалися… Аж тепер мені ясно стало, куди подався мій „довірений“ і відважний козак Мандзюк, від якого я не мав таємниць: до винницької губчека! Коли хоче Бог когось покарати, то відбере йому розум, — кажуть люди. Мандзюк був за української влади агентом української контр-розвідки в Літнні. Не одного тоді комуніста розстріляв, чи спричинився до розстрілу. Потім був зо мною і не одну червону душу вигнав з большевицького тіла. Раптом така людина йде до ворога бити поклони, кається, приймає комуністичну віру, чи доктрину і все, що було перед тим святе, за що проливав він свою і ворожу кров, стає нічим! Не розумію морального стану таких людей. Невже сумління мовчить тоді? Мені здається, що в таких обставинах дуже легко збожеволіти. Коли Мандзюк згинув, то це єдиний для нього вихід.
Того дня ми спокійно перебули до ночі й цілу ніч відпочивали по довгому рейді. Шевцеві я
