Сторінка:Проти червоних окупантів.djvu/137

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Чи ж можна мати надію на побиття сильного московсько-жидівського окупанта, щоб прочистити дорогу для армії, коли одні повстанці їздять по всьому Правобережжю і організовують повстанчий рух, а другі заломлюються, ідуть на амнестію, а такі, як Шепель, нічого не роблять, сидять павуками в однім місці та грабують населення. Коли до них прибуде хтось необережний, то його побють, роззброять і без зброї виженуть.

Тут хочу висловити кілька думок про українських отаманів і так звану "отаманію“. Я — старшина регулярної армії, але доля судила так, що мене також титулували отаманом та мав я оказію бачити й запізнати не одного повстанчого отамана. Що це таке отамани й отаманія? Ми часто чуємо слово "отаманія“, говорене з призирством, іронією та зневагою. Почуєте, що самолюбний спритний ґешефтяр, коли когось не любить через те, що не вдалося другого обдурити, каже, що то "отаманія“, бо його не послухав! Бачите українського громадянського діяча, що висуває свою персону всюди на перше місце. Тільки чуєте від нього: "я“, "я “, "ми “... а сам він дурний і обмежений тип, із якого розумні люди сміються. Він обурюється на людей і кричить на своїх противників, що це, мовляв, “отаманія“. Говорите з генералом, полковником, який лає всіх своїх товаришів — генералів,