Сторінка:Проти червоних окупантів.djvu/146

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


кількох годинах був добрий обід із нашою горілкою. Один старшина обділив рівномірно всіх козаків „віткою“. Моя сторожа не дрімала і пильно дивилася на всі боки; особливо стежі слідкували в напрямку Треповського майдану. Я сподівався, що червоні, розігнавши шепелівців, будуть по їхніх слідах посуватись до Кипорового Яру.

Ми весело розмовляли, були немов одним відділом. Шепелівці в голос говорили, що уявляли собі повстанчу діяльність так, як бачать у нас: є коні, добра зброя, козаки одягнуті, зжиті, певні себе, люблять отамана, є що їсти і випити, а у них... пожалься, Боже!

Шепель звертається до мене і каже, щоб я, маючи коні, поїхав у летичівський повіт, бо в тім районі нікого нема. Виходить щось у роді наказу.

Зазначаю от. Шепелеві, що після випадку, який я мав у його відділі і від нього, не може бути мови про мою співпрацю з ним і під його наказами. Зрештою одного слова „Шепель“ мало, щоб наказувати таким, як я. Хто з на, чи ті, які прибувають зза кордону, не мусіли б підлягати тим, які більше зорієнтовані на місці.

Нашу розмову перервало кілька стрілів. Прибігає козак-шепелівець і каже, що він з одним хорунжим був на хуторі по тютюн. Надїхали большевики і забили хорунжого, а козак втік.