Сторінка:Проти червоних окупантів.djvu/147

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Тепер большевики стріляють на мою стежу, що стежить за руха ми червоних і хутко будуть тут.

За хвилину приймаю звіт від козака. Даю своїм кінним наказ сідати на коней і рушати за мною. Звертаюся до Шепеля, щоб його піхота розгорнулась на краю ліса та слідкувала, що буде. Завважаю одну червону сотню під Слобідкою, а друга іде лавою від Миколаївки. Рішаю непомітно садами Слобідки підїхати до самих большевиків і заатакувати їх, коли їхатимуть на ліс, збоку.

Так і сталося: червона сотня з 90 кіннотчиками порівнялася з нами. Може вони й бачили кількох кінних, але не думали, що це повстанці, бо перед тим гонили повстанчу піхоту. Своїм скупченим козакам, яким в голові ще шуміла „вітка“, наказую цілою силою коней вдарити на червоних. Кричатимемо „Слава!“, коли будемо їх рубати. Нас від червоних ділить один хутір. Вони до берега ліса під'їздять обережно, в лаві. Ліве їхнє крило зараз заатакуємо.

Вилітаємо. Бачимо вже перелякані обличчя червоних. Кричу „Слава!“ і рубаю першого, що навинувся під шаблю. Рубають мої козаки. Червона сотня повертає коней і втікає, а ми женемося за ними. Втеча ворожої кінноти найкращий момент до її знищення другою кіннотою.

В погоні здибаємо большевицьку тачанку, яка не стріляє. Я з Ониськом Грабарчуком пустився за нею, та трудню її дігнати. Зарубали ми з 15