Сторінка:Проти червоних окупантів.djvu/164

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


небезпеками. 1 дійсно, коли я, Маруся й Леся сиділи в засторонку на сіні, заїхало на подвіря 6-х большевиків. Мені могло видатись, що це по мене, але вони шукали „шаматьи“ і коней погодувать. Два із них вилізли на драбину і почали скидати на тік сіно, а тому, що засторонок був темний, нас не завважили й не бачили двох револьверових дул спрямованих на себе: ніколи вони хіба не були так близькі смерти, як у той момент.

По якійсь годині червоні відїхали. Маруся й Леся були під вражінням большевиків, а Антоніна — так само. Тому я не настоював, щоб їх залишати в неї. Пізніше я довідався, що причиною відмови не були большевики, які тоді випадково приїхали, й не різні інші справи, лише залицяння молодого семінариста Костя Мельника до моєї шановної кузинки...

Увечері вибираємося в дальшу подорож. Накрапує дощ, болото, але йти мусимо.

Знаними стежками дійшли ми до с. Літинки, зробивши добрих 18 км вночі. Тут я залишив дружину в місцевого священника, а Лесю у інтелігентного селянина, члена повстанцької організації. Коли позбувся клопоту з „бабами“, то почав шукати за відділом повстанців, що ними проводив сотник Ковбасюк. Другого вечора я вже був у товаристві б. шепелівців. Особливо зрадів сот. Ковбасюк. Зустріч наступила в величезних