Сторінка:Проти червоних окупантів.djvu/163

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Він пізнав відразу мого коня. Большевики зраділи, осідлали його й почали робити з ним вольтижерку на різні скоки. Особливо дивувались, коли кінь перескакував без труду 2 м. ворота, плоти, рови 4 — 5 м. широкі. Коня назвали „Отаманом“ і так ним зааферувались, що більше не робили ревізій. І дурні, бо висновок мусів бути такий: коли мій кінь тут, то й я десь недалеко: звідки кінь вийшов у поле, звідти треба було починати розшуки. Цього не сталося і перед вечером червоні виїхали з села робити пошукування на Слобідці, хуторах і Кипоровім Ярі. Були то 9-ий і 10-й кінні полки червоного козацтва в асисті Губчека з Винниці. Кінь мій попав до 10-го кінного полку. Шкода мені було вірного, бойового товариша, бо такого коня я не мав ані перед тим, ані після того. В цілім 1-ім кіннім корпусі черв. козацтва не було такого швидкого коня, щоб брав такі теренові перешкоди.

Кінь — конем, а голова на плечах залишилася, щоб думати, що дальше робити, Вечером пішли ми всі троє до Голосківського Майдану. Там жила молода вдова Антонина Мельник — моя двоюрідна сестра. Вона два роки тому вийшла заміж за заможнього „кулака“, який по році помер. Приходимо. Думав, що Антонина зможе дві жінки в себе затримати на довший час, однак вона почала відмовлятися різними