ховалися. Деякі пішли до касарень, але як добрі українські патріоти, не могли знести, коли москалі і жиди над ними знущалися і насміхалися та вживали до найгірших робіт. В той спосіб чимало хлопців втекло разом із зброєю з червоної армії. Большевики, маючи евіденцію новобранців, приїхали з військом ловити „дезертирів“. Тоді втікачі з сіл Блусленова, Слобідських Хуторів, Грузького Майдану і інших, озброєні подалися до ліса, звідки обстріляли червоних. Діялося це в березні. Ця подія була для моєї акції дуже побажана, хоча дещо передчасна. Зі своїми козаками — Сендзюком і Лихом розшукав я тих хлопців, розкинених групами по околиці. В одній групі із Слобідських Хуторів було 12 люда з ручним кулеметом, крісами та револьверами. З них добре знав я Ониська Грабарчука, Петра Шевця та Тропу. Моральний провід мав над ними Грабарчук, 21-літній хлопчина середнього росту, з милим виразом обличчя, але незвичайно відважний і з вродженими прикметами провідника. Я спитав його окремо про все, що вже сталося, що вони думають робити і хто це такі решта хлопців. Довідався, що вони перебувають вже цілий тиждень в лісі. Мали кілька сутичок з кіннотою червоних та з відділом „Чека“, яке видно шукало не їх, а повстанців з району Хмельника. За тиждень козаки встигли вже зловити 4-ох агентів „Чека“ з Літина і Винниці.
