по чотирьох людей підводою на якийсь терористичний акт, а сам із рештою спокійно сидів у лісі. Іноді брав сам кількох козаків і, виставивши вартових, зявлявся в Брусленові до знайомих, чи до місцевої учительки: Марусі Шуматій-Гальчевської — моєї дружини. Покищо червоні їй не докучали, значить, не знали, що я стою у проводі повстанчої акції.
Кажу дружині, що буватиму в неї відтепер рідко, бо вже неодин козак загинув через те, що його тягнуло до жінки. Хвилево ще можна бодай перебратися в чисту білизну, а далі я візьму кілька пар із собою. Дружина сама мусить собі радити. Дітей у нас нема. Побралися ми в листопаді 1919 року й я майже не жив із нею. В умовах тодішньої дійсности не було часу ані змоги сидіти при жінці. Це були залізні часи для української молоді. Моя дружина учителювала вже чотири роки. Ще заки пішов я в партизани, пропонував їй виїхати з Поділля на Херсонщину, та не було документів і не ставало грошей на дорогу. По-друге, Маруся не хотіла мене „лишати“ самого і так залишилася сама на своє пізніше лихо. Мені ж боротьба за волю України, почуття помсти за кривди народу були сильніші від родинного життя. Чекісти часто заходили до учительки в школі, питали за її чоловіком. Відповідала завсіди спокійно, що не знає. Пішов
