Онисько вже порядкує в будинку Чека. Петро Швець перевертав Ревком, Мандзюк пішов на вулицю в напрямку Микулинець. Там на цій вулиці розташовані продналоговці. Швець, не знайшовши нікого в Ревкомі, побіг обезброювати дижурних міліціонерів. Я наближаюся до Воєнного Комісаріяту. Стоїть при будці вартовий.
— Стой! — кричать. — Стой, кто ідіот?
— Свої, не узнал, дурак, што лі?
Підхожу до вартівника, наставляю до грудей револьвер. Здіймаю в нього з плеча кріс.
Переляканий віддає зброю.
Питаю:
— Який сьогодні у вас пропуск?
— Ві-ві-вінтовка… — каже дрижачим із переляку голосом.
— Падимі ґолаву павище! — командую і вбиваю йому в ту ж мить у горлянку кинджал.
Большевик валиться без стогону на землю. Бачу: біля комісаріяту стоїть кінь. Кажу одному козакові, що цей кінь буде мій, ним хтось приїхав до Воєнкомату перед хвилиною, бо кінь ще парує.
Кричу:
— За мною, козаки! — і ми сходами вриваємося до передпокою. Відчиняю двері до великої кімнати, де колись бували засідання „Сєзду Мірових Суддей“. За великим столом сидить кілька комуністів, а на столі горить здорова лампа під кльошем. Якась нарада. Командую: „Руки
