Отаман Пугач і його козаки почали нервуватися. Наглили до відїзду у Бердичівщину. Їжі для людей і коней годі було дістати, тому цілий день ми і тварини були голодні. Більш запасливі козаки мали овес для коней в саквах. По обіді, хоч-не-хоч, мусів я післати 15-ох козаків до села Каміногірки збирати обрік коням і хліб для козаків. Селян попереджено, що Каміногірка піде вночі з димом, якщо про нас довідаються большевики. На далеку подорож, бо майже під сам Козятин, коні мусіли бути добре нагодовані, бо люди й так витримують більше. Постановили ми з Пугачем виїхати цієї таки ночі з Поділля. Я долучаю своїх 18-тьох людей до відділу київців і підпорядковуюсь його наказам, тим більше, що за річкою Богом ані терен, ані люди мені незнані. На партизашцині таке правило: команданти менших відділів підпорядковуються начальникам більших. Ми, українці, маємо до тих самозрозумілих засад ще свій окремий підхід. Українці — команданти, дуже охоче підпорядковуються командантам чужинцям, чи таки українцеві в чужій службі, але в своїй армії чи адміністрації майже кожному українцеві здається, що він один найрозумніший, а його зверхники — це дурні, злодії, зрадники. Не визнається авторитету свого українця, підривається той авторитет на кожному кроці, накази і розпорядки критикуються. Роблять це
