села зголошуватися до повстанців. Отаман наказав їх записувати. Ми звернули увагу на дівчат у тамошнім селі; гарні були, одна від одної краща. Мої подільні мало опікувалися того вечора кіньми і просили київців нести охорону. Під спів соловейка мабуть швидко позабували тоді мої козаки своїх подільських дівчат. А що в моєю Марусею? Мали її примістити в селі Сопуні у місцевої вчительки, симпатії чи пак любки отамана Пугача-Кравченка,
Наш штаб стояв у хаті місцевого священика. Було нас три старшини, кілька підстаршин і кілька інтелігентних козаків із середньою освітою. Наш отаман після вечері ходить по великій кімнаті приходства й ніби сам до себе говорить; „Тепер я отаман Київщини, Волині й Поділля“. Котрийсь із його козаків торкнув мене іронічно ліктем, мовляв, чуєте, які небилиці гне?
Всі свідоміші Пугачеві люди знали, що сьогоднішній бій із заскоченням був зорганізований мною. Отаман Пугач був би з певністю не підпустив червоних під засідку, а дав їм можливість приготовитися до бою. В сутичці червоні, маючи стільки важких кулеметів, помогли б своїй піхоті влізти до села, запалили б одно, друге господарство і повстанці мусіли б утікати із села, залишаючи по собі жалі місцевих людей та їхні прокляття. Так воно є: ці щирі, реальні селянські душі дивляться конкретно: „коли бєте
