червоні в селі в страшний спосіб знушаються над селянами, шукаючи зброї; граблять, дівчат — отих найкращих квіток, яких я бачив на Київщині — насилують! Перед вечором до села вїхав відділ піхоти й кінноти з напрямку Сквири. Доходять до нас чутки, що кількох заможніших селян большевики вже розстріляли. Це впливає деморалізуюче на отамана Пугача і його козаків. Мені ж неприємно й прикро, що Пугач мене не послухав і не зійшов із очей большевиків. Кажу це йому з очі. Всі козаки понурі, невеселі. Бачу, що й мої подільці мають цього всього досить! Грабарчук каже, що під такою дурною командою ми пропадемо марно. Кажу йому, щоби мовчав і не доливав оливи до вогню.
Вночі отаман Пугач наказує похід. Ідемо, не знаючи куди, й де ми. Вїздимо до знайомого села Сопина. Тут уже чимало повстанців-піхотинців, що повтікали. Вони кажуть, що забитих майже нема й що всі повстанці повернулися до своїх осель. Збирає Пугач нас усіх на нараду. Засідання було бурхливе. Дехто каже, що коли б відділом командував сотник Орел, то не було б поразок. Завважую, щоб моєї особи не мішали до своїх справ. Пугач усеціло заломлений. Він відчуває, що всі є проти нього й знаходить такий вихід: „Панове, я розпускаю ваш відділ на два тижні. По двох тижнях відпочинку знову зберемося там, де я скажу “.
