Сторінка:Проти червоних окупантів.djvu/78

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


можна застрілитись останньою кулею, але ще чомусь жити хочеться...

Прибула жінка оповідає нам про своє горе: її єдиного сина, Дядюка Івана, сьогодні вдень зловили большевики в саді біля хати, коли то її син по обіді вийшов із книжкою. „Кобзар“ Шевченка читав, а потім заснув. Большевики через сексотів вислідили Дядюка, сонного розброїли та, звязавши, посадили до містечкового арешту. Мати в сльозах благає мене, щоб щось їй помогти. Відводжу набік господаря Осінчука, в якого перебував, та питаю, що це за жінка, яким робом вона знає про нас і хто її син. Осінчук відповідає, що це він привів цю жінку до нас, бо їй можна вірить, а її син ідейний українець, б. повстанець. Коли я можу помогти, то він мене також про це просить.

Як помогти? Нас є двоє, більше нікого не знаю. Адже господар не дасть мені озброєних людей і сам не піде. Маю досить сміливий плян: треба їхати за людьми в район Сопина. Довідуюся, що двох товаришів Дядюка переховується в околиці. Кажу його матері, щоб вона їх розшукала.

Далі даю селянці вказівки: товариші її сина повинні ждати на мене біля кладовища при вїзді до Прилук. Мене везе підводою господар Осімчук. Їдемо ввечорі 18 км. шпарко до Сопина. Оглядаю рештку недопалених большевицькою карною експедицією хат. В одній хатині блимає світло.