їхали з відділом, то Коноплянко довгий час мовчав, а потім звернувся до мене. Каже він, що нам конечно треба забезпечити свої родини та вислати їх за кордон. Безумовно думка хороша, але ми не маємо грошей. В чужій державі, поки буде праця, треба мати гроші в золоті, а де їх взяти? Тому нехай буде, як доля судила…
Приїздимо в район сіл, де був осередок руху отамана Голюка. Довідуємося, що відділ Голюка є в ліску „Діда“, який любив повстанців і помагав їм чим міг та скільки міг. Всі мої старшини і козаки любили щиро цю типову українську родину — діда й бабу, в самотній хатині в лісі. З отаманом Голюком ми також були кілька разів в хаті тих милих, добрячих старих істот. Чи живіть вони? За багато часу пройшло і застарі вони були, щоб вижити. І прокляте ГПУ не дало їм вмерти звичайною смертю, хоча обоє стояли над могилою.
Зустріч з отаманом Голюком була сердечна. Давно ми бачились. Він нагнав уже страху червоним. Не лише відбував удари, але й сам завдавав їх. Не так давно заатакував Камянець і здобув залізничу стацію, де наробив чимало шкоди большевикам. Про свою діяльність отаман Голюк розповів у подробицях. Мав уже 80 кінних повстанців.
Я післав козаків за начальником Відділу Пропаганди. Приходить Яковина в товаристві двох козаків і приносить зразки своєї і моєї праці, видрукованих на шапірографі і гектографі. В розмові порушуємо з Яковиною актуальні теми, на які можна малювати карикатури. Я даю йому ще цілий зшиток написаних наказів, відозв, оголошень. Ті,
