літературу між відділи, Отаман Байда-Голюк їде в напрямі кордону, щоби підпровадити над Збруч Богданенка.
Я зі своїм відділом проваджу отамана Лісового. На Шпиченських хуторах вечором зустрічаємо якусь бричку, яку затримуємо.
На бричці є двох совітських старшин, джура й червоноармієць візник. Затриманих обезброюємо. Козаки провадять їх в одну хату на допит. Один з цих старшин викидає по дорозі свої документи, а сотник Ковбасюк збирає їх, ідучи позаду. При світлі в хаті провірка документів. Виявилося, що один затриманий є москаль, б. гвардійський сотник, Александрович — тепер командант совітської бригади 24. Самарської дивізії, другий — втікач із Галичини — українець, ветеринарний лікар тієї ж дивізії.
Цей Александрович вторік, коли була диверсія ген. Тютюника, зі своєю бригадою спалив у камянецькім і новоушицькім повітах низку сіл і нещадно здусив повстанчий рух. За це Лейба Троцький, під час паради на Червоній площі в Москві, нагородив Александровича другим з черги орденом червоного прапора і розцілував його.
Тепер бачу на грудях цього бувшого царського гвардійця два ордери від жида. З блискучого гвардійця — кривавий комуніст!
Александрович вертиться, крутиться, думає втекти. Смішно, як він наївно комбінував, що ми — дурні. Отож звертається до мене: „Ви будете господа отаман?“ — „Я!“ — „Могли б ми поговорити на відокремленні?“ — каже. — „Можна“ — відповідаю. — „Я б хотів…“ і бє головою в віконну раму, калічить обличчя склом та просовує голову на зовні, де
