большевиків немає вже й що. А тут і осінь за плечима: не легко зрушити з місця реально думаючого селянина.
Щоби повстання вдалося, треба мати своїх людей серед большевицького війська, в їх адміністрації і т. д., а я маю лише декількох таких. Є там противники совітської влади і вороги комунізму, але це переважно москалі, які український „сепаратизм“ і „шовінізм“ ненавидять бодай так само, як і комунізм. Отже, коли немає надій на які небудь осяти, чи оплатиться жертвувати рештками найкращих людей, які ще залишились?
Це питання подаю під розвагу старшин. Їх думки подібні до моїх; навіть фанатик Кохан не вірить в успіх широкого повстанчого зриву, на який треба би ще виждати. Насувається друге питання: що нам робити? Чи зимувати третю зиму? Добре, може перезимуємо з боями, небезпеками, але нерви людей таки не витримають. Вже помітне заломання, тяга до „амнестії“. Прийде весна і знову „після цієї та ще цієї“… і так в безконечність, бо й Головний Отаман сказав це ясно, що інтервенції з Заходу не можна надіятись…
В моїй душі не було заломання; силою волі я переніс би ще стільки лиха, як маю за собою. Та розум каже дивитися реально. Бачу, що мої старшини мають підірвані нерви. Сотник Погиба не такий, як бувало, і підполк Коноплянко і сотн. Ковбасюк виснажені докраю. Побачимо потім, що буде, а поки ще літо, треба воювати з червоними далі.
Сотник Голюк каже, що в районі стації Комарівці був курієр від ген. Тютюнника. Він їздив до Києва зі звітом до Всеукраїнського Повстанкому, тепер повернувся, і їде до
