20 травня, по кількох постоях у летичівських лісах, ми стали біля Монастирка під Літинецьким Майданом. Чимало місцевих козаків звернулося мене ше в районі села Сахнів, щоби пустити додому на одну добу. Вони давно бачились з родинами, з дітьми, і не знають, що там діється. Я заборонив відпустку одинцем, а дозволив їхати всім зголошеним чотирма партіями по 10 козаків. В селі не вільно розходитись: коли один козак буде вдома, то решта мусить бути в поблизу на сторожі й терпеливо ждати. В кожній партії був старший, якого всі мусіли слухати. Коні можуть собі поховати на день у якійсь стодолі, зорганізувати розвідку й обсервацію. В разі появи червоних требі заздалегідь щезнути зі села. Так пустив я сахнівськнх козаків, літинецьких, багринівських і летичівських з району Вербин і Вербицький Майдан. Умовляюсь зі старшими відпусткових груп, де нас шукати на другу ніч.
При штабі залишається всіх 60 козаків. Пускаємо голодних наших коней в лісі на поляні пастися, бо вже є пополудні година 3-тя. Даю приказ вартовому козакові, щоб всі коні держати в руках, і то принаймні один козак мусить держати тря коні, а два може відпочивати на зміну. Варта навколо. Штаб Повстанчої Групи в густім які близько рову, що ділить гущавник від поляни, колись засівної площі монахів.
Мій приказ щодо тримання коней козаки по деякому часі призабули: деякі держать коней в руках, а більшість коней ходить самопас. О год. 16-ій раптом стріли вартових з напрямку Монастирка, потім ціла маса стрілів, крики „ура!“, і ми бачимо перед собою на поляні дві сотні червоних.
