їх, як міг, використовуючи добрий підхід лісом. Погиба зі своїми козаками опинився за вогнем бою навколо мене. Червоні вспіли нас обійти зі всіх боків, і тепер намагаються знищити. Червоних повно, вони поміщалися не тільки в рямках своїх сотень, але і в рямках чужих полків і бригад. Це нам облегшує самооборону.
Хоча нас мало, боронимось відважно, а маючи на собі совітські уніформи, навіть нежданно нападаємо. Знову милимо їх і зблизька стріляємо до червоноармійців та кладемо їх цільними стрілами. Ще два рази атакуємо необережні групи червоних, що їздять по лісі: червоні думають, що то непорозуміння та кричать, що вони „свої!“
Проти сили нічого не вдієш! Червоноармійці таки натискають, і їх багато. Мені не подобається, що вони мають спішені сотні. Зустріч наша з ними, коли ми на конях, не дуже то приємна. Вже таких кілька піших груп ми зустріли. Підкравшись пішим шиком, розігнали Гранатами. Врешті вони витискають уже нас із лісу на величезні поруби в напрямі Дяковців. Тут був колись старий ліс, але підчас революції селяни його вирізали. Тому, що матеріал не був купований, то при різанню навіть нікому не хотілось згинати з пилкою. Не забирали й гілляк. Тому то на зрубі сторчали стовбурі пнів у ріст чоловіка та цілі купи повідрізуваних та порозкиданих гілляк.
Перед нами останній малий лісок. Це вже мабуть приватна власність якогось селянина, бо грабник окопаний ровом. За тим лісом починається чисте поле. Коли червові на тім полі нас побачать, рушать у погоню. Тому хочу за всяку ціну боронити цей лісок, тим більше, що зближається вечір.
