На другий вечір ми були в 10 км. від „Млинка“ в лісі на захід. Звідсіль я післав козаків під проводом підхорунжого Харка, щоб знайшли мені Хмару й показали йому дорогу до мене. Отаман Хмара був без коня, тому я дав козакам запасового коня зі сідлом. По кількох годинах Харко-Сензюк повернувся з 10 козаками, з ним приїхав і отаман Хмара. Харко розказував, що Хмара при зустрічі думав, що це червоні, і почав ховатися; аж господар, який знав Харка, впевнив його, щоб не боявся, тоді козаки з отаманом зустрілися.
Входить отаман до хати, де ми були. Очі всіх моїх старшин з зацікавленням звернені в його бік. Хмара не знає, хто є серед них комендантом, а старшини на його запит, показали на мене. Він підходить, вітаємось, знайомлю Хмару зі старшинами. Всі сідаємо. Я перший говорю:
— Ви, пане сотнику, вже два тижні в нашім районі і не бажали нас бачити. Чи можна знати причину?
— Я, пане отамане, по-перше боявся, щоби мене не взяли за большевицького агента, а по-друге — бачите, як виглядаю: обдертий, босий. Думав одягнутись, підібрати кілька козаків і тоді з вами балакати.
— Чи ваша балачка зі мною мала виглядати так, як ви балакали з бабами на Млинку? Виразніше: ви говорили там селянам, що стаєте начальником всіх повстанців, а мені і іншим дасьте відповідні райони. Згоджують, лише давайте наказ від Головного Отамана, бо коли наказу не маєте, то мусите мати на увазі, що я є офіційно вибраний і затверджений 1. 5. б. р. зїздом повстанцях оргазацій Поділля. А від того часу маю такий звичай, що місцевим отаманам і
