сталы выщытувать, скильке Богъ хлиба зародывъ, скильке хто продавъ, та чы багато грошей наторгувавъ. Довго воны балакалы про усяки дила, а пры кинци Буглакъ и каже:
— Та то це вы, куме, идоси парубкуете? Чы не пора-бъ уже вамъ добру дивку пидглядить та одружытьця зъ нею, щобъ своя хазяйка въ хати була?
— Та де тамъ не пора! Я и самъ знаю, що давно уже пора!
— Ну, такъ чого-жъ вы дримаете? Хиба мало добрыхъ дивчатъ у насъ у станыци? Хазяйство у васъ, слава Богу, чымале, треба давно уже до його доброи молодыци, щобъ швыденько скризь поверталась, та за усымъ клопоталась!
— А звисно, що треба!
— Та не тильке до хазяйства треба, а вона-бъ и вамъ, куме, прыгодылась! Хиба не набрыдло вамъ самому крутытьця по двори, та по хати безъ доброи дружыны, та й на кровати ноччу качатьця одному мовчкы, особлыво зимньои довгои ночи, замисто того, щобъ лежать у двохъ зъ гарною молодыцею, та балакать весело про хазяйськи дила?
— Де тамъ не набрыдло, куме, колы дуже та й дуже обрыдло жыть самому безъ жинкы! Таке жыття гирке одному, якъ тому бидному собаци на перелази! Воно хочъ и есть у мене сестра въ дома, та тильке нема
