зажытошный, а другый зовсимъ голый та бидный, а дитей малыхъ було у його чуть не зъ десятокъ. Якъ не робыв винъ, бидолаха, якъ не трудывся, а усе яко-сь у його було не въ ладъ, бо каша дитей, якъ та саранча, не давалы йому, бидному, и въ гору глянуть! Не було йому у хазяйстви ни проку, ни прыбыли, а усе йшло на убытокъ, и ставъ винъ такый бидный, що якъ колы, такъ и йисты було ничого! Отъ зъ велыкои нужды и пишовъ той чоловикъ на хытрощи. Укравъ винъ ноччу у свого богатого брата пару самыхъ лучшыхъ воливъ, одвивъ йихъ у лисъ, завивъ у саме глухе мисто, та й прывьязавъ до дерева, а кругомъ хворостомъ обиклавъ, щобъ никому не було видно, а тоди вернувся додому. Скыдався братъ утром за воламы, и туды и сюды бигавъ, — немае нигде. Прыходыть винъ зъ велыкои нужды до брата, та й розказуе свою биду.
— Охъ, мій братику! Бида до мене у двиръ зайшла!
— Яка бида? Пытае бидный братъ, наче винъ нічого й не знае.
— Волы хто-сь укравъ, та ще сами найлучши!
— Оце, лыхо!
— Та ще яке й лыхо! Саме робоче времня пидойшло, а тутъ лучшыхъ воливъ нема! Ну, що я теперъ буду робыть? Якъ бы воно взяло середню, або меньшу пару, такъ и слова-бъ не сказавъ и не шукавъ-бы, а то — самыхъ лучшыхъ! Теперъ стане уся
