Немає нічого хибнішого, як ототожнювати ідею твору з думками автора. На жаль, читач і критика слабують на цю недоречну хворобу. Тут я як-найрішучіше застерегаюся проти цього поширеного забобону. „Гарний письменник користується не тільки з власних думок, але й із думок своїх добрих знайомих“ (Ніцше). Хто має вуха слухати, хай чує.
Вечір.
Допіру повернувся з гулянки.
Було цікаво. Я йшов, а обабіч вулиці розсілися велетенські, стоокі жаби. То — будинки, що їх ніч ісплющила й припосадила. І все місто здавалося святковим збіговиським жаб із безкраїх трясовин.
Але справа така. В одному темному завулкові до мене приступила жінка й запропонувала свої послуги в справі кохання. Я ввічливо відмовився, стараючись не образити її запобігливости. Ми розбалакались; вона довго скаржилась на підупадок попиту й головне обвинувачення клала на соціяльні умови.
— Тепер, — казала вона, — дійшло до того, що жінки докраю розсобачились. Кожна й без грошей оддається. Забули бога, по канцеляріях вінчаються… Хто-ж платитиме?
Вона призналася, що не дивується з моєї одмови, бо я можу й задурно дістати потрібне.
