цидулку. А там замкнув за собою дверину і хвилюючись почав перекидати на столі книжки, шукаючи хліба. На столі не було. У шухлядках теж. Щось подібне до остраху почало ворушитись у Тимергеєвій душі; лишалось подивитись тільки в скринці, а як і там не знайде хліба, тоді каюк. Буде голодний.
Розкрив скриньку, викидав усю білизну. Немає.
Тоді сів на стілець і взяв книжку. Перегортав її й подумав.
— А як-би був знайшов, увесь з'їв-би. А ні крихотки йому, мерзотникові, не лишив-би.
Йому — це Кнайбенкові.
Тимергей кинув книжку додолу, витягнув ноги й застогнав тихо й протяжно.
Він знав, що насувається на нього голодний сум, коли він усе згадував, усе проклинав, а від того ще більше хотілося їсти. А що Тимергей знав найменший відтінок цього упертого суму, він піддавався йому що-раз з більшою насолодою.
Тимергей ліг на Кнайбенкове ліжко й застиг. Почав думати й пригадувати все. Пригадав, що до цього часу він тільки й робив, що будував високу й грубу стіну з книжок. Пригадав, як з кожною книжкою, вкладеною в стіну, що раз менше бачив він життя. Воно було десь там, ніби далеко від нього, одмежоване паперовою цеглою. Иноді тільки доносився гомін життя й намагався потурбувати його своїми барвами, але Тимергей не піддавався: він жив у своїй фортеці, як хотів.
Не стало грошей. Раптом розлетілася стіна, життя накинулось на Тимергея, почало шарпати його, зводити з людьми, що з ними він не мав
