титься безповоротно; навіть бою серця не чути було серед палкої тиші.
З боку річки надійшов до їх босий Антось з ціпочком в руках. Він здійняв свій капелюх і сів біля матери.
— Спека, — сказав він. — Я купався допіру, але не пособляє.
Всі замовкли та слухали, як вітер рве угорі вив'ялене гілля.
Але до Прісі раптом повернулась бадьорість. Вона підвелася з трави і засміялась, ще більш розгортаючи блузку. Волосся їй розпатлалось і пасмами падало на плечі й чоло.
Ганнуся й Антось здивувались з її сміху, бо вдень ніхто не сміявся. Розм'яклі люди ховались по закутках і тільки потреба вигонила їх, напівсонних, під сонце.
Пріся схопила Ганнусину руку та, сміючись, казала:
— Як це смішно! Коли-б ти бачила його в ту хвилю… Обличчя таке дике… каже — кохаю. Тільки це й каже.
Очі Ганнусі блиснули. Вона осмикнула Антосеві сорочку й відмовила:
— Що-ж… мені теж так казали, мене теж кохали.
Холодом війнули ці слова на Прісю, і вона зібгалась, як від страшної образи. З острахом дивилась вона на спокійну Ганнусю, якій Антось поклав на коліна голову.
Через хвилинку вона впевнено відповіла:
— Не вірю тобі…
Ганнуся знизнула плечима. Вони знову змовкли, а вітер кублився вгорі, як великий неспокійний птах.
