На другий вечір учитель сільської школи простував до бараку. Надворі було вогко й легко, трохи холоднувато після ранкового дощу.
Шляхом він перестрінув трьох гімназистів та техника, що вже вертали додому.
— Чого ви так рано? — здивувався учитель.
— Годі вже ходити, — відповів техник басом. — Справа безнадійна.
Гімназисти були сумні й мовчали.
— В чому-ж річ? — спитав учитель.
Техник раптом зробився гострий і розлютований.
— Річ у тім, що треба було-б вам бачити, як вони кинулись одне до одного сьогодні! З нами вона навіть привітатись забула.
— Це просто неввічливо, — додав один з гімназистів.
Всі скупчились, стали близько один до одного, як одна щільно з'єднана родина ображених і лукаво обдурених у своїх сподіваннях людей.
— Так ви підете туди ще? — питав техник у вчителя. — Ми постановили бойкотувати її. Це-ж свинство — не привітатись.
Учитель стояв блідий і неприродньо витягнутий.
— Ні, я не піду туди, — сказав він. — Я піду на беріг попитати риби.
Юнаки пішли геть. Кожний з них не міг примиритись з тим, що він так жорстоко і нахабно обдурений.
А вчитель підтюпцем подався до саду; щось підказувало йому, що там він знайде Прісю та її коханця.
— Хоч подивлюся на їх, — гарячково думав він, — хоч ударю його, хоч крикну їй щось образливе.
