Пріся замовкла, ніби чекаючи відповіди, але Ганнуся мовчала, схилившись на спинку ліжка.
— Або ще гірше — ми одружимося, як він намовляє, і будемо жити на маленькій станції, де в добу проходить два потяги… там будуть мимо сунутись люди, а я навіки спинюся. А занепаде-ж врешті кохання, а я таки житиму, здатна тільки варити борщ та ночувати з чужою мені людиною… О, який сором це шлюбне життя!
Пріся схопила Ганнусині руки і стиснула їх.
— Ганнусю, ти мусиш мені допомогти визволитись з-під влади ночи; я не хочу чути його слів…
Ганнуся хитнула головою.
— Я допоможу тобі, — шепнула вона.
Пріся встала і нахилилась до неї…
— А то… страшно? — спитала вона, вказуючи на Антося, що спав.
— Ні, — відповіла Ганнуся.
Обом їм не хотілося спати. Вони сіли поруч на ліжку і розмовляли без кінця. Пріся розповідала про своє дитинство і батьків, а Ганнуся згадала, як той, Антосів батько, вийняв з неї молоду душу і роздушив.
День-у-день переконувалась сестра Одарка Калинівна, що бог прокляв тих людей, з якими їй доводиться жити. Вона зрозуміла, що не хоче бог їх простити і молитись за них даремно.
Здибаючись з ними, вона трималась їх осторонь та гадала:
— Я молилась за вас до безтями. Бог великий не почув мене, бо він прокляв вас і нащадків ваших. Ви ще жахнетесь його гніву, прокляті від бога.
