Вдень вона збирала квіти та запашні трави і розкидала їх по кімнаті. Кожний куточок квітчала вона і сплела на образ Христа великий вінок з колючої шипшини.
Вечорами вона не молилася вже, навіть не запалювала лямпадки; вона тільки казала, повернувшись обличчям до Христа:
— Дякую тобі, боже. Мені нічого не потрібно.
Потім вона сідала на стілець і почувала, як утворюється надслівний зв'язок між нею і божеством; вона почувала, що стає часткою його великої волі і думок.
Що-вечора міцнішав цей зв'язок і де-далі, то вільніше розумілася Одарка Калинівна з богом. Він, уквітчаний тернами, одкривав їй свої затаєні плани і радився з нею в кімнаті, закиданій квітками та пахощами степів.
Сестра Пріся не одходила ані на крок од Ганнусі, і начальник станції мусів іти з ними обома й Антосем до річки.
Начальник станції був невдоволений і не розумів Прісиної поведінки. Та взялася рука за руку з Ганнусею і перед тим, як сказати що, так дивилась на неї, ніби прохала дозволу говорити.
Мовчки подивились вони на холоднувату просторінь річки та на легенький місток, що місяць перекинув між двома берегами.
Коли вернулися назад до бараку, сестра Пріся попрощалась, щоб разом з Ганнусею іти до кімнати.
— Сестро Прісю, — сказав тоді начальник станції. — Мені треба де-що сказати вам наодинці.
