Гнітюча увага й нашорошеність панували в хаті. Лямпа № 20 весело пихкала, набираючи дедалі більшої сили й яскравости. Махнівці подзьобали з видомою неохотою капусту й закурили. Марта Данилівна з острахом почувала, як щораз більше тремтять її ноги, але посмішка й готовність служити не сходили з її потомленого, пристареного обличчя. Вона промовила:
— А ви, мабуть, заморилися… Воювати важко, можуть убити…
Кольці здалося, що вони вже відходити мають, і він похапцем запитав:
— Ви не можете сказати, який батько Махно? Високий?
— А ти що, розвечик? — похмуро посміхнувся вузьколобий, з патлатим волоссям хлопець.
А мати вже потягла Кольку в куток і там термосила.
Андрій Петрович присунувся до них і запитав:
— Ви з села?
— З села, — неохоче відповів патлач.
— Який у вас програм?
Махнівці перезирнулись.
— Такий програм, щоб зништожити панів.
— А потім?
— Як зништожим, — тоді побачим.
Розмова їм не подобалась, вони встали й узяли рушниці.
— Гроші миколаївські є? — раптом спитав патлач.
— Миколаївські давно вже перевелися, — весело відповів Андрій Петрович.
— Ти, стерво панське, тобі кажу — давай гроші! — гукнув махнівець і підніс рушницю.
