Андрій Петрович глянув на нього й мимоволі стенувся — в очах селюкових, таких спокійних і похмурих допіру, зайнялася смертельна звіряча лють. Він відчув у цьому, на мить перетвореному погляді всю безоглядну ненависть села до пана і до всього, що панським здавалося: до піджака, до комірця, білої руки, до кам'яних будинків і цілого міста.
А Марта Данилівна, розпачливо скинувши руками, упала махнівцеві до ніг і оповила його чоботи:
— Ой, не вбивайте, — шепотіла вона, — не вбивайте, рідненькі… Немає миколаївських… Беріть усе, беріть…
— Давай, які є!
Їм дали купу радянських, петлюрівських і деникинських папірців. Патлач поділив усе на три купки й роздав. Марта Данилівна сміялася, держучися рукою за груди:
— Спасибі… Беріть, пожалуста…
— Ми вас, сукиних синів, ще потрусимо, — байдуже промовив патлач, — ми кишки з вас повипускаємо. У вас де деникинців сховано? Показуй кімнати!
Марта Данилівна бубоніла:
— Тільки племінниця хвора, тільки…
Махнівці спинилися коло Ксани, що спала, розкинувши руки, оповита довгим волоссям своєї коси. Вони роздивлялися на її бліде витончене обличчя, де розлилася незнана їм панська млость притомленої краси.
— Н-да… — промовив патлач, і всі мовчки пішли до дверей. Марта Данилівна проводила їх.
— Заходьте до нас, — кокетувала вона, — моя племінниця видужає… заходьте…
