І підуть вони в безвість віків
Повні суму і жаху,
Простувать в ході духові шлях
І вмирати на шляху.
Опершись рукою на широку дверину товарового вагону, Сергій Данченко дивився на місто, що сірою плямою лежало далеко геть, завезене ранковим туманом. Позад Данченка, трохи наполягаючи йому на плечі голими грудьми, стояв Василь, накинувши на плечі хутрову куртку. У вагоні серед бляшанок з бензиною та купи різного машинового приладдя спало теж двоє — літун Тимошівський та воєнком літунської сотні.
Вагон термосився з руху й помірно плигав на рейках. Сергій Данченко, тримаючи рукою шапочку на голові, перехилився за двері й пильно роздивлявся на невиразне місто.
— Там річка… бачиш, Василю, за містом? — спитав він, показуючи рукою.
— Бачу, — відповів той.
— А за річкою, далі — сад… Його не видко. Отам серед саду стояла наша хата. І зроблена була просіка, щоб через неї з вікон було видко річку.
— Твій батько був великий буржуй? — спитав Василь, добуваючи люльку.
— Чималий… тисяч з сорок десятин мав.
