няло наше громадянство звістку про смерть Марії Олександровни Лобач (таке було, здається, останнє її прізвище), нема нічого несподіваного і не тільки це через те сталося, що в наші часи усякі нагальніші, болючіші події часто застують чисто літературні справи. Причина, що ні одне серце не відгукнулось болем, не забилось живіше і не знайшло у себе в глибині ніяких ниток інтимного звязку з помершою, лежить далеко глибше і в иншій, мовляв, плоскості. Ми поховали чужу людину, а на такому похороні, натуральна річ, що помянувши „за-для годиться“ небіжчика, люде за-раз обертаються до своїх справ і вже більше про його не згадують. Як український письменник, Марко Вовчок помер давно, — так давно, що зробився вже мало не мифичною якоюсь істотою, яка не будить живіших почуваннів, не викликає гіркого жалю за собою, про яку можна говорити тільки додержуючи історичної перспективи. Ще давніше, може, втратив він живі звязки з українським життям, так що серед старих людей тугу за небіжчиком давно вже остудило й вивітрило життя, а серед молодшого покоління ймення його нічого не викликає в памяті такого дорогого, за чим би поривав жаль або свідомість великої втрати. Та й не тільки з українським життям у Марка Вовчка порвалися звязки, бо коли взяти підписані цим псевдонімом останні російські твори, то можна побачити, що й з них так само життя видихалось. Я, напр., пам'ятаючи свої давні вражіння од „Народніх оповіданів“, з цікавістю взявся був до надрукованої років тому з десять у „Русской Мысли“ повісти, — зараз не пам'ятаю заголовка, — але кинув, не дочитавши: ростягла, нудна і нецікава, хоча і з претензіями на дотепність та юмор, варіяція Гоголевих старосвітських поміщиків, до того ж окарикатурена до останньої міри. Не міг підігріти інтереса серед нашого громадянства і недавній виступ Марка Вовчка з українським оповіданням у „Кіевской Старинѣ“: чудова мова, гарна техніка — і брак усякого змісту. Не того, не того треба тепер, думалося, читаючи „Чортову пригоду“: старою
