Помер Марко Вовчок…
Рука машинально написала цю початкову фразу і спинилась, бо коли акт физичної смерти безперечно відбувся і його можна засвідчити й офиціяльними документами, то далеко не такий уже безперечний факт — над ким він одбувся, в якій мірі померша особа була справді Марком Вовчком. Коло цього ймення так багато зібралося непорозуміннів і такою загадкою окутано воно, що напевне сказати: оце свіжо помер іменно Марко Вовчок — ледве чи зважиться чоловік, хоч трохи тямущий в справах українського письменства. Марко Вовчок дійсно помер, але коли саме — невідомо; знов і тепер же дійсно хтось помер, але хто саме — то ж невідомо, — такий заплутаний зміст має ота проста фраза — помер Марко Вовчок. Може згодом плутанина й росплутається, але поки що, краще буде взяти загальніше формуловання навіть такого, здавалося б, простого факта, як смерть. Певніше буде сказати так: померла людина, з особою якої формально звязано одну з найцікавіших сторінок в історії нашого письменства; людина, що блиснула була на нашому літературному небосхилі „зіронькою святою“ і якийсь час стояла в центрі нашого літературного руху; людина, на яку покладено великі надії й сподівання, яку сам Шевченко привітав був, як свою наступницю й літературну дочку… Померла і — непомітною пройшла ця подія серед нашого громадянства. Кілька коротеньких, неначе з повинности складених, некрологів, от і все, чим озвалося воно на смерть колишнього „властителя думъ“. Я вмисне не поспішався з своєю статією, я хотів перевірити своє вражіння: я чекав, чи не викличе смерть цієї людини живішу увагу, чи не розбуркає інтересу до неї й чи не виллється він у якій-небудь формі, — хоч споминків чи що. Ні, нема нічого, й по сей день нема…
І може статись, що й не буде. Бо коли щиро та по правді говорити, то в оцій холодній невважливості, з якою при-
