Який же настрій був сірої маси — отих миліонів кріпаків, що мусіли мовчки дивитись, як на очах у їх похожала, скинувши з себе моральний образ людини, ота горстка людей, що посідала кріпацькі душі? Чим жили оті поневолені люде? Говорилося иноді, що кріпаки тупо несли своє ярмо, звикли до його, і навіть не уявляли собі иншого становища. Марко Вовчок дає иншу відповідь. Він показує, що хоч би до якого отупіння доведено людину, але живий дух у ній і живий іменно своїм потягом до волі. Через те всі оповідання нашого автора — це немов один заклик до визволення людей з неволі. „Воно, кажуть, привикнеш! — говорить про це одна з кріпачок. — Ні!… Втомилися терплючи, то й здається тобі, що все тобі байдуже, — та разом прокинеться лихо“ („Ледащиця“). „Воли в ярмі, та й ті ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпіла і не озвалась!“ — аж грімає на одного проповідника слухнянства кріпак панії-інститутки. І справді, під покривалом терпіння, слухнянства й покірливости в душі кріпацькій найглибше жила надія на волю, тільки одна вона й ясніла далекою — ох, якою далекою! — зіркою і манила й надила до себе. Рівняючи до кріпацького, усяке инше життя щастям здавалося. „Господи милий! — промовляє одна з тих, що пощастило занадто навіть дорогою ціною дістатись на волю, — яке ж то життя тоді наше було! Хоч і з бідою, і з лихом, а таке ж то любе, таке благодатне! Легко зітхнути, весело глянути й думати: що зароблю, то все на себе; що й посижу і поговорю — нікого не боюся; робитиму, чи ні — ніхто мене не присилує, ніхто не
- ↑ Див. „Рада“ № 207
