вертається на велике громадське діло: шлюб з кріпаком не тільки „занапастив і дівчину, і усе її племя-нащадок“, а й на ціле село пляму поклав, сорому наробив. Це діло чести для цілої громади і ось через віщо вона вмішується в особисту справу і ставить виразно коллізію між почуванням особистим та громадськими вимаганнями. І що страхи та огида до кріпацтва не були даремні, красномовно доводить доля самої ж таки Олесі або ще Катрі („Інститутка“), що запропастили і себе і „усе своє племя-нащадок“ під кріпацьким ярмом.
Більш-менш ми переглянули оповідання Марка Вовчка з кріпацького побуту і тепер можна зробити де-які загальні уваги. Не кажучи вже про добре знання тих обставин, серед яких доводилось кріпакам своє життя плуганити, оповідання ці визначаються колоритом щирого смутку над людською недолею та гуманного спочування до кріпацького безталання, що так закрашує ці гарненькі, зграбненькі малюночки, немов оправлені в дуже простенькі рямці. До своїх безталанних героїв автор ставиться не сторонньою людиною, а близьким другом і навіть співучасником тих подій, що розгортаються в його оповіданнях. Це, як і оригинальний стиль їх з усіма характерними рисами щиро-народньої гутірки, залежить од манери авторової вкладати оповідання в уста кому-небудь із персонажів, найбільше з жіноти, і розгортаючи події, за одним заходом малювати становище й настрій самого оповідача. І варто спинитись коло цього настрою — гуманного, але разом і спокійно-епічного, майже об'єктивного, який, певне, і дав Шевченкові причину назвати автора оповіданнів „кротким пророком і обличителем жестоких людей неситих“. Провадючи оповідання устами тих особ, що не тільки жили в тій атмосфері прокльонів, а й на собі беспосередньо зазнали всю ваготу її, так легко було вдаритися авторові в занадто „обличи-
