Чайчиха („Ледащиця“) своє визволення одсвяткувала риданням та голосінням: „Сестриці! Брати! Родино! не бороніть, нехай поплачу! Я двадцять років не плакала“, — але й плачучи вона вже не та була понура, як звичайно.
Не було більшого щастя кріпакові, як вирватись на волю, та й вільному більшого лиха не вигадати, як у неволю пошитись. За панщини це иноді траплялось, здебільшого, коли кріпак та брав жінку з волі, і такі подружжя були немов страхіттям для вільних людей, гіршим од смерти. „За панського дочки не оддам. Лучче нехай іде в черниці, — навпростець каже старий Кохан Харченкові („Викуп“). — Одкупишся, Якове, — зятем будеш, а ні — воля Божа! За панського дочки не оддам. Казав перше, з тим і умру“. Так само Максим Грімач дочці своїй хоче „вільного козака, щоб сам собі паном був, нікому не кланявся“, і дочка пристає на те, що її коханий „нехай перше визволиться“ („Максим Грімач“). — Та що вже батьки, коли чужі люде за повинність ставлять собі такий шлюб розраяти — розлучити. Як виявилось, напр., що козачка Олеся задумала „з крепаком понятися“ —
|
та так і забурчало по селу, мов у джерелі: — Як то можна! Та де це видано! Та хто таке чув, щоб вільна козачка за кріпака віддавалась!… На всіх улицях люде так і снують, аж не потовпляться, і все до Олесиноі хати, — і старі, й молоді, і малі навіть собі біжать. Всі вмовляють та просять: — Не йди за крепака, не йди! Як такого ходу, то лучче з мосту та в воду! А парубки оступили хату: — Не дамо дівчини, — гукають, — не дамо! Нехай вільна козачка не закріпощається людям на сміх, а своєму селу на сором! („Козачка“). |
Надто характерний оцей погляд на закріпощення, як на справу громадську. Здається, це діло особисте Олесине: схотілось за кріпаком бути — що ж, „вільно і втопитись“, як мовляє тут же один із козаків. Але такий вже був страх і огида до кріпацтва, що особиста справа по-
