ної смерти. І от поруч кріпацької долі і паралельно з нею найбільша цікавить нашого автора доля наймитів і після кріпацького безталання наймитівському присвячує він найбільше своєї гуманної уваги. Вже в першому і, до речі сказавши, найкращому на мою думку оповіданні „Сестра“ це безталання Марко Вовчок змалював з надзвичайною простотою, зачепивши тут питання в тій напівпатріярхальній формі, що тоді була пануючою. Сестра — удова, що сама про своє життя росказує, через хатні свари, колотнечу та нелад здумала йти у найми. Оце її остання ніч під рідною стріхою.
Полягали спати. Я й очей не звела: обняли мене думки та гадки, та журба пекуча. Трудно було й здумати, що десь наймичкою маятимусь! Мала й худобу, і господарство своє, зросла в роскоші, а доводиться служити за хліба шматок та годити, може, і лихому, і ледачому кому. Треба й правду, й неправду терпіти, треба привикати! Зазнаю чужоі сторони, яка вона є! Перебуду всякого горя й лиха! Ніхто мене не пожалує; ніхто не сяде, не зажуриться коло мене, ані словця любого та щирого не промовить… Звісно, чужі люди, хоч і добрі, та не знатимуть, яка я; а я знов іх не знатиму.
І таки зазнала молодиця і чужої сторони, і всякого горя й лиха; не минула її звичайна наймитівська доля, як показує кінець оповідання.
Служу таки в тих самих панів. І ще два місяці мені до року зісталося. Важко, Боже, як — ледачому годити! Та вже нанялась, як продалась, — треба служити! А добуду року, то може дасть мені Господь, що добре місце натраплю собі. — Аби схотів, то знайдеш на своі руки муки!
Досить виразно змальовано наймитівське бідування і в оповіданні „Дев'ять братів і десята сестриця Галя“. Удова,
