91
Ба й свахи не дармовали, бо и ѣм не йно що всѣм разом саџати коровай, ще и потаньцювати конче, шоб ся коровай вдаў красен, та ясним сонцем на столѣ засияў, тай добру долю принѣс; а Олена пишна княгиня, як русалочка гарна ще раз, вѣнком барвѣнковим золото-зеленим стрійна, ѣх веселій придивляла-сь охотѣ, та чясто в лехкій коломийцѣ розковану русу косу на легкій кругом пускала вѣтер. —
Багь! и наш вдалий Василько приспѣў дарити нашу княгиню; хоть о пізній вечерѣ, но стане він за теє зо своѣми красними спѣваночками. „Що-сь ти нам сумний, тай сам; кажи, може яка лиха пригода!“.. Приступиў и старий батенько, сивий голубонько, та принѣс спорий кухоль горѣлки с медом: „Но, жвавий Козаче! бодай здоров буў!“ надпиў и подаў єму — „вѣдаў утомиў-єсь-ся, покрѣпи сили.“ —
Відобраў подяковаў, поставиў, втер лице, — тай стаў промовляти: „Вертаю из Дубровничь, булисмо у дворѣ, просити Пана Старостичя на вѣсѣлє — він бачимо не дуже нам рад буў, схнюриў-ся, люто по нас глянуў, відвернуў-ся; но небавком знова промовиў солодко, вложиў Семенькови кілька талярцѣв ясних в жменю, обѣцяу прийти, тай відправиў але видко було по ним якую-сь нерадість. — Не встиглисмо
