94
то тогди и найсмѣльшому трусом ставати, — а Семен посмѣховуючий-ся на зазір воўка або медведя, при найменшім лопотѣ застигаў, бо то вѣдаў з лихим не с пирогами. —
Замаячѣло в далечинѣ гий ватроў широко розложенною; було то єму, що женьчикам в жаркім лѣтѣ вѣтрец холодненький — вдивиў-ся в ню цѣлою душею, а радість в єго души калиною зацвила-и втихомириў-ся дух єго, як природа по шайній тучі, и зрадовало-ся серце в ним вельми як колиби ясне лице своєй Олени взрѣў...... Затрѣщѣло корчами по сухим ломачю, та-й го переймило — скамѣнѣў — заголосило:
„з татарской неволи
Конец, моѣй пѣсни конец и недоли, — прожиў, бо спізнаў Данилка, що го у дворѣ видѣў, що то так дико и люто як розбишака виглядаў, що то на обѣцянку Пана бути на весѣлю, к стѣнѣ по бѣсовски ся усмѣхнуў. — Утѣшиў-ся видячи єго, а зрадуваў-ся більше екоро ўчуў: „Одна нам дорога,“ стис го за руку и побратали-сь и разом в двійнѣ ступали кремѣнчятою стежкою під круту гору к високій ватрѣ. —
Підойшли на мѣстце. Семенько взрѣвши из за дуба кільканайцять бородачів при широко росложеним огни, нагануў си дванайцять розбійників в казцѣ що вѣсѣльця
