Сторінка:Руска история (1875).djvu/294

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Переверт лівобіч Дніпра стався тоді, як Дорошенко правобіч ухопився роспучного и рішущого способу. Ёму на поміч вирушило 300.000 турецького війська; сам падишах Магомет IV. проводив сими силами. Над урочищем Батогом розбили Ханенка и проводиря польского війська Лужецького. Турки и Татаре кинулись на Каменець, де тоді була незначна польска залога. Осаджені вступили в переговори и піддали город с тим услівєм, щоб залогу и мешканців випустити на іх бажанє, а иншим мешканцям, що схотять лишитися, запевнити беспечність іх жизні, майна и кілька церков для свобідного богослуженя. Турки казали перемінити в мечети церкви и між тими й собор, лишивши для християн, православних, католиків и Вірмен по одній церкві. Вересня 19-го Магомет IV. триюмфально въіхав у город просто до головноі мечети, що була соборною церквою; и як росказують Турки в знак побіди исламу над християнством, клали образи святих на болотнистих місцях улиць, куда проіздив султан. Мешканців пощадили; однак узяли в гареми падишаха и ёго пашів найкрасші дівчата.

Поляків до крайності поразила отся подія, и слабий польский король Михайло поспішив просити в турецького султана миру. Мир заключено під Бучачом в Галичині. Поляки відступали Туркам Поділє и Украіну и крім того обіцяли платити річно 22.000 червінців.

Дорошенко вельми помилився. Турки не думали привернути єдності в Украіні, а між тим Дорошенко, ставшися турецьким підданим обурив на себе и свій народ и християнських сусідів. Мир Польщі с Турциєю не міг бути тревалий; одностайно с Польщею готовилась против неі виступати Москва: Дорошенко союзник Турків, мусів перший приняти на себе удари ворогів исламу. Між тим сили ёго меншали; народ, як перше переходив с правоі сторони Дніпра на ліву, тепер втікав тамтуда більшими ватагами; значна часть утікачів посувалась на схід у вольні степи полудневих украін московського государства (нинішних губерній: вороніськоі, курськоі и екатеринославськоі). Права сторона Дніпра що раз ставала безлюдною. Дорошенкови и Ханенкови приходило володіти над бідними останками що дня малівшоі людності, боротися чужими силами за опустілу рідну землю. Знов звертався Дорошенко в Москву, знов упевняв, що вірний государеви, и просив ёго приняти в підданство, та все ж не инакше, як під тими услівями, котрі подавав перше: щоб Украіна була одностайна и свобідна. „В мене дітий нема — говорив він: — я