дикунів і мали. В іграх дітей багато відбивається колишніх звичаїв дикунів. Футбол — тепер улюблена гра культурної молоді — повстала від нахилу дітей підкидати ногою такі речі, які їм трапляються на шляху — камінчики, грудки землі, шматочки дерева. Багато спільного помічають в іграх дітей і в розвагах дикунів. Чемберлен в свойому цікавому творі «Дитя» каже: «Те, що є працею дорослих в одному столітті, те перетворюється в другому в ігри дітей і в їх цяцьки: луки з стрілами, духові пістолі то що.» Наше гуркало колись вживалося дикими народами з островів Тихого Океану при їхніх релігійних церемоніях. Папірові змії, що їми бавляться наші діти, ще й тепер служать улюбленою розвагою дорослих китайців. Лялька — улюблена цяцька наших дівчаток, була колись релігійним прообразом богів, їй поклонялися, як ідолам. Так само стародавня звичка виявляється в тих рухах дітей, коли вони змагаються, хлюпаючись у річці, зловити рибу руками, або зграю птахів, наздогнати кролів, оленів, як ще й тепер це роблять Ескимоси, ловлючи тюленів просто за плавники, коли ті з суходолу поспішають у воду. Яскраво виявляється атавізм у тих ріжноманітних страхах, які діти переймають від своїх далеких прадідів: страх ночі, якого вже цілком не розуміють Англійці, що однаково безпечно почувають себе і в день і в ночі, не знаючи вже ані бандитів, ані вовків. «Колись, каже Ст. Холль, «жах був великим учителем людности, і полохливі люде були инший раз наймудрішими; страх викликав бажання знання, щоб опанувати, перемогти всякі страхіття.» Брак обміркованого матеріалу, спосте-
